Історія нашого села

   Щоб краще оцінити сьогодення нашого села, потрібно заглянути в його минуле.

   Здавалося б саме звичайне село, яких багато на Україні. Але кожне село має свою власну історію, з якою тісно переплітаються долі людей.

   Перша згадка про село Степанівку відноситься до 1650 року. Саме цього року гданський майстер Вільгельм Гондіус вигравіював карту, яку зробив Даніель Цвіккер. Народився Даніель Цвіккер у 1612 році у Гданську, за освітою був лікарем. Даніель Цвіккер познайомився із визначним українським і політичним діячем кінця 1650-х років, однією з найосвіченіших вітчизняних постатей XVII ст., дипломатом Юрієм Немиричем(бл.1612-серпень 1659рр.; загинув у бою з військами московського воєводи В.Шереметєва поблизу Ніжина). Перебуваючи у Страшині, Немирич запросив лікаря до себе, на Житомирщину. На той час родині Немиричів на Поліссі (територія нинішніх Олевських – Черняхівського районів Житомирської області) належали значні земельні угіддя. Відвідуючи маєтки Немиричів, Даніель Цвіккер зробив карту цих поліських територій. На ній зазначено 23 населених пункти, в тому числі й Степанівка.

   Село Степанівка було засновано в болотистій місцевості. Про виникнення села говориться в двох легендах. За однією – під час нападу татар один чоловік, якого звали Степан, прийшов сюди десь мабуть з південних районів. Разом з сім’єю він відшукав у болоті острівок, на якому сам оселився і перевів сюди худобу. Чоловік, скоріше всього, був ковалем, оскільки острівок, на якому жила ця сім’я, дістав назву “Ковалів острів”. За легендою, саме з цього острівка бере свій початок село.

   Після другого і третього поділів Польщі (1793 і 1795 рр.), яка впро­довж 224 років панувала на Волині, територія Волині з усією Правобережною Україною були з’єднані з Лівобережжям в складі Російської імперії. За указом Павла І від 29 серпня 1797 р. замість ліквідованого Волинського намісництва утворилася нова адміністративно – територіальна одиниця – Волинська губернія.

   5 липня 1795 року був підписаний наказ «Про створення Волинської та Подільської губернії.» В наказі перераховувалися повіти, які входили до Волинської губернії.

   Село Степанівка входить до Ємільчинської волості, що належить до Новоград-Волинського повіту. 20 вересня 1830 року с.Степанівка переходить у власність Апполона Івановича Уварова (виписка з книги Волинського головного суду другого департаменту).

   До 1861 року село Степанівка належало Уваровій Анні Сергіївні – “статской советчице” – вдові Апполона Івановича Уварова. Селяни повинні були працювати на панській ниві, а також повинні були сплачувати грішми так звану подорожчину, відробляти по одному дню: за березову кору, опеньки, конвалії, взяті в панському лісі.

   Прямої дороги з Сімаківки на Ємільчино довгий час не було. На к. ХІХ ст..користувались дорогою яка проходила через Малий Яблунець , Ополонівку, Мокляки, Хутір-Мокляки.

   Села Степанівка і Королівка згадуються у “Волинській єпархіальній відомості”, що вони до 1869 року входили до Ємільчинського церковного приходу. З часу побудування церкви святого Іллі в селі Сімаківці (початок будівництва 1816 рік) села Степанівка і Королівка були передані Сімаківському церковному приходу.

   Після прийняття закону у 1863 р. майже кожне село здійснює викуп у поміщиків. У 1866 році селяни села Степанівка викуповують землю у поміщиці Анни Сергіївни Уварової. Викупний платіж складав 205 руб 34 коп на рік вся сума 6029 руб.: на душу - 3руб 14¼ коп., на двір – 10 руб 33½ коп., на десятину – 50 коп. Селян станом: на 1866 рік тяглих - 27, піших – 6, городників – 2; на 1868 рік тяглих --, піших – 33, городників – 2. Зростає розмір наділу категорії піших селян з 9десятин у 1866 році до 15 десятин у 1968 році. У користуванні селян: присадибної землі у 1866 році – 24 десятини, у 1868 році – 35 десятин; польової землі у 1866 році – 318 десятин, у 1868 році – 540 десятин. Землі знаходились в урочищах Ярушевий ток, за Токами, Суботниця, Коритниця, Дмитрова Лоза, Курдишев Ставок, Цвєт, Каменне болото, за Ставком Площі, за Бродком, Поліяновскоє, біля Кладовища, на Схід кошари, Кошари, Сасельськоє, Сосновцкоє, на південь за Сосновицьким, на Шляху, Яблонець, на заході Броники, Ляди, Сохацкоє, Шлях.

   Станом на 12 жовтня 1866 році в Степанівці проживало 114 ревізьких душ, дворів – 35, піших – 33, городників – 2.

   Після  смерті Анни Сергіївни Уварової за рішенням Житомирського окружного суду від 07.08.1887р. землі біля с.Степанівка 265 десятин за законним спадкуванням  переходять від померлої землевласниці у спільну власність Сергія Уварова та Віри Оленіної уродженої Уварової.  У 1890 р. С.А.Уваров отримує данну на землі  розверстані з громадою с.Степанівка. Але у 1900 році Сергій Уваров раптово помирає і землями управляє його дружина Софія Уварова (Яшвіль).

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

   Після трьох поділів Польщі значна територія Правобережної України була заселена євреями. У 1796 р. було введено так звану "смугу осілості", згідно з якою їм не дозволяли селитися за її межами, сюди належала Правобережна Україна (в тому числі і Волинська губернія).     Сім'я Копельбергів змушена перебиратися з території Польщі в Україну.  Сім’я поселилась в селі Степанівка Новоград -  Волинського повіту Волинської губернії. Село  Степанівка знаходилося в 12 кілометрах від Ємільчиного. В проміжку між  1870 і 1880 роками  Ушер Копельберг  побудував тут власний будинок. Деревину для будинку використали вільхову її заготовляли прямо на городі (на той час основним матеріалом для будинку була деревина сосни можливо були труднощі з цим, тому використали вільху). Дах був з осоки? – у селянських хатах з житніх снопів. Та не зважаючи на це будинок простояв майже 100 років і був розібраний у 1960-х роках.   Будинок Ущера  був  вражаючою спорудою у ньому було дві  половини,  в  кожній з яких по 2-3 кімнати (за радянських часів в цьому домі був фельдшерський пункт при якому жив медпрацівник.

   Точна дата  народження Ушера і його дружини Брайдл   не відомі, але можна назвати дату смерті Ушера - це 1932 р., якщо припустити, що на той час йому було 70-75 років, тоді роки його життя – 1855 - 1932 рр..

   Ушер був  строгим,  трохи гордовитим,  худощавим,  невисокого зросту. Ушер був дуже гостинним був людиною розумною, порядною, знав російську мову і був одним з небагатьох на всю округу, хто виписував і читав газету. Ушер був людиною  віруючою, мав у синагозі (в містечку Емільчине) «хороше місце»,  за яке заплатив синагозі чималі гроші. На свята у нього  збирались поважні люди,   причому  приїздили  здалеку. Спочатку молились,  а потім гостей  пригощали  святком обідом. Дружина Ушера Брайдл  з цього приводу красиво одягалась.

   Ушер був хорошим підприємцем на той час - мав корчму, крупорушку, "чесальню"(майстерню з первинною обробки овечої  шерсті). У графа Сергія Апполоновича Уварова він брав в оренду землю  за половину урожаю. 

   Нащадки Ушера розповідають історію про те як він судився з графом  Уваровим. Восени як і завжди Ушер привіз зерно, яке він мав передати графу за оренду земли і здав його управляючому на прізвище Фельдман.      Ніяких розписок тоді не давали. Все було по совісті. Фельдман виявився мерзотником і через певний час заявив, що Ушер графу зерна відповідно до угоди не здав. Ушер заяву до суду, але не на управляючого, а на самого графа Уварова. За тогочасними правилами це було аж занадто самовпевненістю. Але він виставив мировому судді свідків, які  підтвердили  факт здачі  зерна. Таким чином судовий процесс  Ушер виграв. Після цього знову зустрівся Ушер на дорозі з графом  Уваровим він зупинив коней.  Ушер  з ним  поздоровкався, а граф йому: «Ну що, ти виграв на суді у мене?». А Ушер гордо сказав:  «Виграв, Ваше Сіятельство!»  «Ну молодець! Тримай від мене!» і подав Ушеру золоту монету.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

   До 1909 року в селі не було ніяких культурних освітніх закладів, в центрі села стояла лише корчма. Вперше в селі Степанівка почали навчати грамоті (писати, рахувати і читати) в хаті заможного селянина Панька Яроша. 1 жовтня 1909 року в селі відкрито однокласне сільське училище за сприяння дочки поміщика Уварова Параски. Під час відкриття школи відбулося святкове богослужіння, в якому взяли участь 9 священників. У школі навчалося 55 хлопчиків і 13 дівчаток, це були діти багатіїв. Навчання тривало три роки. Школа складалась з двох частин: в одній знаходився клас, в другій жив учитель. Першим вчителем був син дяка с. Рясного Яким Петрович Ковальчук, який отримував 360 крб. зарплати. Третій клас вважався випускним. Але учні в основному закінчували лише два класи. Вивчали Закон Божий, письмо, арифметику, колядки.

   Зважаючи на численну єврейську громаду в селі поряд з народним училищем діяв "חדר" (хедер) –  в перекладі з івриту «кімната» -  початкова єврейська школа для хлопчиків. Приміщення цієї школи розташовувалося в центрі села. Ця школа була приватною, за навчання вчителю – «меладу» - платили батьки хлопчика. Як правило в одному приміщенні могли займатися декілька груп дітей:молодші (з 3-х років), середні (з 5-ти років), старші (з 8-ми років). Школа розміщувалася в приватному будинку, в якому проживав учитель.

   Це була релігійна школа, світські предмети тут не вивчалися. Хоча з другої половини 19 століття «хедери» стають дещо реформованими - викладають не лише Тору, а й коментарі до неї. Незважаючи на те, що  школа була приватною, єврейська громада мала право контролювати навчання.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------

   В пошуках кращої долі жителі Степанівки виїжджають на заробітки  до Америки – Лугина Микита, Горбик Кузьма, Котвицький Степан та інші. В Америці вони побачили і нове життя і зовсім інше ставлення до людини. Коли вони ступили на американську землю їх зустрів роботодавець, який на власному автомобілі їх відвіз до місця проживання. Отримали  світлий одяг з капелюхами, які мали широкі поля. По дорозі до місця проживання в одного з чоловіків злетів капелюх, тоді власник зупинив автомобіль для того щоб підняти його.  Працювали на шахтах позмінно. Щодня спускаючись до копальні вони отримували чистий одяг та маленький термос з їжею. Після закінчення зміни брудний одяг залишали, якщо траплялося, що одяг рвався його відкладали у відведене місце для ремонту. Зважаючи на те, що в подальшому Лугина Микита та Горбик Кузьма були добрими господарями, можна відзначити – праця за океаном не була марною. Адже мали вони у своїй власності чимало десятин землі, у Микити навіть були «барабани» - прилад для обмолочування снопів. Котвицький Степан повернувся додому набагато пізніше. Привіз золотий годинник та багато іншого,чого ще не було в Україні.

--------------------------------------------------------------------------------------------------

   В повіті починають виникати двокласні та вищі початкові училища. На 1914 рік в селі діє однокласне народне училище. В цьому ж році розпочинається І світова війна, на фронтах якої воювали жителі нашого села Павло Лугина, Потап Євтушок, Григорій Кочин та ін.  Саме вони принесли звістку про жовтневий переворот в Петрограді в село. Учасником жовтневих подій був житель села Степанівки Прокіп Йосипович Жабровець. Він служив матросом на крейсері “Аврора” і брав участь у штурмі Зимового палацу.

   У січні 1918 року було встановлено радянську владу в селі Степанівка. Селяни почали розбирати реманент, худобу, ділити поміщицькі землі. Але в лютому 1918 р. після підписання Брестського мирного договору між УНР і державами Четвертного союзу на територію нашого району прийшли австро-німецькі війська. Німецькі солдати разом з поміщицькими слугами почали збирати все те, що було взято з поміщицького господарства. Після гетьманського перевороту в квітні 1918 року ситуація ще більше загострилася. На дорогах німці ставили по чотири кулемети, погрожуючи розстрілом, забирали все, що могли знайти. З Сибіру повертались німці на свої колишні землі. Великих труднощів зазнавали тоді села. На протязі 1918 – 1919 рр. відбувались часті зміни влади (Спочатку була Українська держава Скоропадського (квітень – листопад 1918), потім Директорія УНР (листопад 1918 – квітень 1919 рр.)). Це негативно впливало на життя в селах. В квітні 1920 року почалась радянсько – польська війна, і наш район опинився в зоні бойових дій. Про ці події розповідала жителька с. Степанівка Лугина Марія Іванівна, 1909 р. нар.

   “Це було в травні. Ми починали садити городи, коли через село проходили поляки. Вони йшли дорогою і говорили: “Ми йдемо на Кийов”. Через якийсь час, мабуть, то був липень, поляків гнали назад. Якраз квітували жита, а Будьонний зі своєю армією по тих житах кіньми. Скільки завдали збитків, не передати! Ми й так бідували: батько повернувся з І св. війни з австрійського полону, довго хворів, а згодом і помер. Тільки трішки почало життя налагоджуватися, а через червоноармійців залишилися без хліба”.

   З липня 1920 року починається встановлення радянської влади в Ємільчинській волості. Станом на 31 грудня 1920 року 66 населених пунктів належали до Ємільчинської волості Новоград Волинського повіту Волинської губернії. 12 липня 1920 року в селі Степанівка було створено сільський ревком. До його  складу було обрано: Андрія Кочина (голова), Прокопа Жабровця (заступник голови), Никонора Дмітрієнка (секретар). В ревком входив представник політвідділу 7 стрілецької дивізії т. Пономаренко з посвідченням за № 2585.

   На зборах села 12 липня 1920 року був обраний комітет незаможних селян. До нього обирали таких селян, що мали не більше трьох десятин землі. До комітету увійшли Омелько Лугина, Іван Хільченко, Іван Жабровець. Була вибрана конфіскаційно-ліквідаційна комісія з 3-х чоловік: Пилип Лугина, Кузьма Горбик, Адам Кочин.

   В приміщенні школи, за пропозицією тов. Пономаренка, було відкрито хату-читальню. Завідуючим нею призначено Петра Єрофійовича Дейнеку.

   Згідно адміністративно – територіального поділу Волинської губернії, було утворено Коростенську округу, куди ввійшла Ємільчинська волость. Волості були перейменовані в райони, згідно наказу 1/13 Коростенського Окружного Виконавчого комітету і Відділу управління і округи від 25 березня 1923 року.

   На основі циркуляру за № 913 від 9 лютого 1923 року Волвиконкому і Волкомнезему про скорочення сільського апарату і укрупнення сільських Рад було створено в селі Степанівці сільську Раду, куди увійшло й село Ополонівка.

   Згідно протоколу об’єднаних засідань від 18 березня 1923 року Степанівської і Ополонівської сільських Рад, було об’єднано ці Ради в Степанівську сільську Раду. Всього населення по сільраді – 1333 чоловіки та 141 двір. Новим головою Степанівської сільської Ради обрано Прокопа Йосиповича Жабровця, секретарем Антона Петровича Євтушка. Головою комнезаму по селі Степанівці було обрано Миколу Лісовського та уповноваженого по Ополонівці – Івана Войналовича. Протягом 1921 – 1928 рр. життя налагодилось, селяни змогли дещо придбати і навіть трохи розбагатіти.  З 1928 року починається колективізація. Згідно списків колективних об’єднань по Коростенській окрузі 1928 – 1929 рр. в селі Степанівці було створено Степанівське колективне об’єднання. Головою цього об’єднання був двадцятитисячник тов. Примаченко. Разом з колективізацією прийшли в село і репресії, розкуркулення. Деякі жителі села, щоб не бути розкуркуленим вдавалися до хитрощів. Так один з жителів села за вечір в шинку пропив 1 десятину землі, щоб перейти з куркулів у середняки. Багато селянських сімей було розкуркулено, дехто виселений був в інший район. Сьогодні ми знаємо прізвища та імена наших односельчан, які були розкуркулені. Це Лугина Микита Кузьмич, 1875 року народження, Дейнеко Ярош Іванович, 1870 р. н., Лугина Іван Микитович, Жабровець Демида. та ін. Ці люди були розкуркулені в 1930 році, і лише в 1992 та 1993р. було повернуто чесні їх імена.

   Дещо відомо про Лугину Микиту. Лугина Микита Кузьмич, 1885 року народження, був з бідної сім’ї, тому й пішов у прийми. З часом трішки розбагатів. Мав 12 десятин землі, 4 пари коней, 8 корів, власну молотарку. Пізніше збудував вітряк, великі хліви для худоби, гарний будинок, який був покритий черепицею (в селі більше таких не було). За те, що Микита не пішов до колгоспу, все майно було конфісковано; дружину теж заарештовано, а троє дітей, яким було 3 р., 5 і 7 років, викинули з хати в канаву разом з 2 подушками. Родичам забороняли підходити до дітей. Лугину Микиту було вислано до Архангельської області в 1930 році. Дітям куркулів не давали їсти в їдальні школи (Василь Микитович, Віра Микитівна), але світ не без добрих людей. Дмитренко Уляна, яка працювала в шкільній їдальні завжди знаходила можливість дати щось з їжі цим дітям. Син Лугини Микити – Іван змушений був вступити до колгоспу, ставши сьомим членом колгоспу. До його хлівів зводили коней з колгоспу, яких сторожували хлопці – підлітки, яким було по 14 – 17 рр., які були комсомольцями. З їхньої вини загорілися хліви і згоріла в них худоба. А відповідати довелося іншим людям, серед яких був і Лугина Іван. Заарештували не тільки його, а й Сьомка Григорія, Волощука Олександра. Лугину Івана згодом відпустили, а один з хлопців покінчив життя самогубством у Житомирі.

   Жабровець Демид не захотів віддавати до колгоспу коня, а продав його. За це в Демида забрали хату і виселили за 100 км. від Степанівки в Малин. Звідти він прийшов по свою родину. Але його знову заарештували і більше ніхто його не бачив.

   У 1932 році в селі був організований колгосп імені Шевченка, першим головою якого було обрано Юхима Андрійовича Кочина. Разом з колективізацією в село прийшов голод. Хоча він не був таким страшним, як на Півдні України, але все ж був досить відчутнім. Найбільше відчули на собі голод ті, хто був розкуркулений, зокрема діти розкуркулених. В Степанівці була сім’я Яценків, яка повністю вимерла з голоду. Людям, які йшли працювати в колгосп, давали по 200 грамів зерна. Це зерно називали стоколосом. Насправді це тільки відходи від зерна, які були зовсім несмачними. Це зерно змішували з насінням трави і тільки тоді вже пекли. В кращому становищі були ті, хто працював в лісі на лісорозробках. Штатним лісорубам, які вирубували ліс в урочищі 40 бараки (за с.Королівкою) кожної суботи видавали по 16 кг. житньої муки. Інші виживали за рахунок ягід, грибів. Збирали яйця диких птахів, яких було багато, їли їжаків, конюшину, гороб’їний щавель, жолуді. Незважаючи на це люди все ж помирали. Померлих людей клали в полотняні мішки і так хоронили. Ще жителі села цілими “бригадами” їздили в Білорусію, щоб щось виміняти з одягу та привезти трохи гречки, сухарів. Так і виживали.

   В 1937 році було створено Машино-Тракторну станцію(МТС),що забезпечувала механізований обробіток та збір врожаю третини колгоспів району.

  Кінець 30-х років на території нашого краю ознаменувався посиленням репресій, а також посиленою підготовкою до війни, оскільки район був прикордонним. Від с. Степанівки до кордону з Польщею було всього 50 км. В цей час споруджуються насип  для залізниці стратегічного призначення  (Одеса-Рига) - частини цього насипу ми можемо побачити біля сіл Королівка і Ополонівка. Залізниця будувалась для руху бронепоїздів та постачання боєприпасів до вогневих точок. Відповідно на околиці села будуються складські приміщення та діє магазин продавець в ньому Разумович.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

   В 1939 році з початком ІІ світової війни та мобілізацією до лав Червоної Армії молоді роботи припинились. Під мобілізацію підпадали молоді чоловіки віком від 18 років. Лугина Талимон Павлович з початком війни служив у прикордонних військах, які знаходились на території Прибалтики, Яценко Василь Савич служив у прикордонних військах на території Білорусі в м. Брест. Обороняв Брестську фортецю у червні 1941 р.

   На території нашого села німці з’явилися 2-3 липня 1941 року. Через 2 – 3 дні вони повністю пограбували степанівську ферму, вивезли всіх корів, свиней та овець. А село зайняли тільки через місяць після цього. В 1941 р. під час наступу німецьких військ в Степанівці відбувся бій, в якому загинуло 20 радянських воїнів. Штаб німці зробили в дворі старенької жінки Коваленко (жила там де зараз магазин “Віктор”). З прибуттям німці почали набирати собі в помічники місцевих людей. Старостою села став німець Марон, який переїхав в Степанівку з Кривотина ще задовго до війни. Його оцінили як надійну людину. Колабораціоністами стає ще ряд жителів села. Бухгалтером колгоспу став Яценко Олексій, Завгоспом – Дейнека Макар, поліцаями стали жителі села Радчук Михайло, Євтушок Михайло, Жабровець Олексій. Хоча офіційно Дейнека і Яценко були на боці окупаційної влади, вони залишались на боці односельчан. Інші поліцаї “чесно” виконували свої обов’язки і особливо відзначалися своєю жорстокістю. Вони заарештовували односельчан, підпалювали хати тих, хто допомагав партизанам. Серед поліцаїв були також ті хто тісно співпрацював з партизанами. Відомо, що Горбик Василь, який був поліцаєм, збирав всі дані і передавав партизанам. Німці планували підпалити Степанівку на день села, оскільки знали, що партизани будуть на свято вдома. Горбик попередив партизан, але все ж село постраждало, німці здійснили свій задум, підпалили село.

   Село продовжувало жити. В Машино – Тракторній станції керував німець Посовтер, на території МТС базувалися німці.

   Селяни жили своїм життям, господарювали. Сіяли жито, пшеницю, просо, льон, займалися виготовленням одягу. Вся робота в основному лягла на плечі жінок і дітей. Чоловіки та молоді хлопці були або на фронті, або в партизанському загоні, який діяв в лісі під Королівкою. Очолював партизанський загін Іван Невмержицький. До цього загону входили жителі нашого села Горбик Василь, Жабровець Василь, Терешко, Саух Григорій, Саух Марія та ін.

   Протягом війни на примусові роботи до Німеччини було вивезено десятки молодих людей з нашого села. Молодь працювала в Німеччині (авіазавод Хенкель), Австрії (в господарів), в Франції (Лотарингія на доменних печах).

   Масове вивезення починається в 1942 році. Молодь відбирали в селі, далі відправляли в товарняках з Новограда-Волинського (ділянка залізниці Коростень-Н.Волинський не діяла з вересня 1941 до 1944 року) на захід. Цих людей називали Остарбайтерами (робітниками зі Сходу)

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Список людей,

які були вивезені на примусові роботи

до Німеччини під час Другої світової війни.

1. Яценко Софія Володимирівна 1927 р.н. с. Степанівка (Німеччина м. Бад-Оеунгаузе)

2. Дмитренко Ганна Володимирівна 1925 р.н. с. Степанівка (м. Марія-Цель готель Бурдер)

3. Лугина Василь Микитович 1927 р.н. с. Степанівка (Німеччина)

4. Жабровець Єфросинія Аврамівна 1916 р.н. с. Степанівка (м. Орінбург авіазавод Хенкель)

5. Яценко Ганна Василівна 1923 р.н. с. Степанівка (м. Орінбург авіазавод Хенкель)

6. Боровик Ганна Лукашівна 1926 р.н. с. Осівка (с. Гермендорф Німеччина)

7. Кочин Надія Василівна 1928 р.н. с. Степанівка (Табір Міндель Німеччина)

8. Яценко Антоніна Андріївна 1921 р.н. с. Степанівка (Табір Міндель Німеччина)

9. Жабровець Уляна Степанівна 1923 р.н. с. Степанівка (м. Орінбург авіазавод Хенкель)

10. Яценко Катерина Охрімівна 1927 р.н. с. Степанівка (Австрія, працювала на господаря)

11. Дмитренко Тофілія Василівна 1920 р.н. с. Кривотин (м. Людвіг-Свельде Німеччина)

12. Тиць Броніслава Іванівна 1922 р.н. с. Лебідь (м. Ноєнкірген Німеччина)

13. Палько Василь Григорович 1928 р.н. с. Горбове (м. Людвіг-Свельде Німеччина)

14. Войцехівський Йосип Францович 1920 р.н. с. Кривотин (м. Ангарськ Німеччина)

15. Ключковська Надія Олександрівна 1920 р.н. с. Королівка (м. Кейнгерт)

16. Горбик Олександра Адамівна 1926 р.н. с. Степанівка (с. Гермендорф Німеччина)

17. Матвійчук Марія Іванівна 1925 р.н. с. Степанівка (м. Саарбрукен Німеччина)

18. Філоненко Марта Олександрівна 1920 р.н. с. Степанівка (м. Саарбрукен Німеччина)

та багато інших

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

   В селі Степанівка до війни проживало багато євреїв, ними була заселена ціла Мокляківська вулиця, жили вони також в центрі села. З приходом окупантів на цю територію починається Голокост – тобто знищення Єврейського населення. Не обминув він і євреїв, які жили на території нашого села. Більшість з них були розстріляні за селом. Лише одна єврейська сім’я Копельбергів після війни проживала в селі. Ця сім’я  з початком війни встигла евакуюватись до Сибіру в Кемеровську область Шабановський район, колгосп " Заря", де вони жили аж доки не була звільнена територія України від загарбників. Згодом Копельбергам Пейсаху та Мінці прийшов лист від сусідів із Степанівки, які просили їх повернутися і повідомляли, що швейну машину, шифонер і корову Зорьку їм вдалося зберегти.

   В боях за Батьківщину загинуло понад 80 чоловік, жителів Степанівки. Степанівну було визволено 1 січня 1944 року. Вранці першого дня Нового року “заговорили Катюші”, німці похапцем збирали свої речі і тікали на Ємільчино. Їх тут було небагато, бо ще в листопаді 1943 р. спільними зусиллями партизанських загонів Невмержицького, Шитова та ін., що діяли на території району було звільнено Ємільчино та прилеглі села. Десь в середині грудня німці повернулися, але їх було набагато менше. Жителі села вранці 1 січня 1944 року виходили на дорогу, що веде на Сімаківку і біля Дуба зустрічали радянських воїнів.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

   Після визволення в селі відновлюють свою роботу колгосп ім.. Шевченка та Степанівська МТС. В МТС було зосереджено спеціалістів сільського господарства, директором став Журавльов С. Техніка МТС проводила обробіток ґрунту по всьому районі. Головою колгоспу став Ярмоленко А.Г. На той час в селі залишилися жінки, діти, старі чоловіки та декілька молодших чоловіків (Котвицький Максим, Кочин Прокіп, Ярмоленко Андрій), які повинні були допомагати відбудовувати господарство. Вони були трактористами, на них було покладено бронь – тобто вони не підлягали призову до армії. В колгоспі ім.. Шевченка було 5 бригад. В кожній бригаді було по 30 жінок. Одна бригада обробляла 5 га. льону, 5 га. картоплі. Вся робота на той час виконувалася вручну: пололи льон, копали картоплю… Старші жінки віддано працювали, деякі викопували по 18 ц. картоплі. В колгоспі працювали жінки і навіть дівчата, яким було по 14 – 16 років. Старші чоловіки (діди: Савка, Мусій, Микола) були зобов’язані клепати коси. Жінки самі косили і самі скиртували.

   В перші дні війни поголів’я худоби з колгоспу було евакуйовано до Рязанської області. Після звільнення Лугина (Жабровець) Ганна Іванівна їздила до Рязанської області по корови і вівці для колгоспу. Також була проведена контрактація – передача худоби з приватних господарств до колгоспу. Життя помалу налагоджувалось. З 1944 року відновилось навчання в школі.

   На к. 40 – п. 50 рр. ХХ ст.. жителі села жили в скрутних умовах – деякі жили в землянках, по 2 – 3 сім’ї жило в одній хаті. В цей час селяни не мали паспортів, а отже, не мали права покидати село. Селяни працювали на трудодні, самі для себе виготовляли одяг, пекли хліб. Розрахунок за трудодні відбувався один раз на рік. На один трудодень колгоспник отримував біля 1 кг. зерна та 1 карбованець. Крім того селяни змушені були платити ряд податків: на городні культури, на фруктові дерева, на кущі ягідників. Також щороку потрібно було обов’язково здавати шкуру свині, молоко, яйця і ще підписуватись на облігації державної позики. З 1953 року в колгоспах починають виплачувати заробітну плату щомісяця, дещо пізніше селяни отримали паспорти. В цьому ж році Степанівська МТС одержала 6 нових комбайнів і 1 новий грейдер для ремонту доріг.

   В першій половині 50-х років починається освоєння цілинних земель Казахстану. За комсомольськими путівками до Кустанайської, Акмолинської, Кокчетавської та інших областей потягнулися потяги, які везли молодь та техніку з України. В Кустанайській області працювали жителі нашого села: Яценко Сергій, Лугина Мотря, Лугина Михайло, Філоненко Степан та ін.. Першим до Казахстану з села потрапив Яценко Сергій. Тоді ще тільки розпочиналось освоєння цілинних земель і навіть не було де жити. Посеред степу стояли окремі бараки, які мало чим нагадували житло. Працювати доводилося у важких умовах. Робота, яку виконували, а це було розорювання цілинних земель, вимагала значної витривалості. Ті хто орав зранку до вечора навіть не могли переорати поле з краю в край один раз. Тоді кидали трактори в полі і поверталися в бригаду, а вже на другий день висилали вертоліт для пошуку залишених тракторів.

   В 1958 році Степанівська МТС була реорганізована в ЛМС (луко – меліоративну станцію), яка займалась проведенням культурно – технічних робіт на землях, що не потребували осушення та добуванням торфу. Колектив організації нараховував 110 чоловік. В 1960 році ЛМС отримала перший одноковшовий екскаватор.

   В 1959 році відбулося об’єднання колгоспів “Вперед” ім..Ворошилова ? (с. Королівка) і ім.. Шевченка (с. Степанівка) в один колгосп “Зоря”. Головою колгоспу став Павло Пундель (до того він працював ІІ секретарем РК КПУ). Після об’єднання колгосп “Зоря” стає одним з найбільших в районі. В колгоспі на території Степанівки було 2 рільничих бригади, городня бригада (вирощували капусту, огірки, помідори і навіть кавуни). Основні культури, що вирощувались на колгоспних полях були картопля, льон, пшениця, жито, гречка, просо, кормові буряки, кукурудзу та зерно. На п. 60 рр. колгосп “Зоря” очолює Насінський І.Г. В колгоспі збільшується кількість техніки, покращується обробіток ґрунту.

   На 1967 р. колгосп “Зоря” обробляв 4150 га. землі, з них 1740 га. – ріллі; було 1075 голів ВРХ (з них 446 корів), 640 овець, 506 свиней. В колгоспі було 13 тракторів, 3 комбайни, 8 автомашин.

   Правління колгоспу “Зоря” та сільська Рада с. Степанівка видають газету “Вперед” тираж якої був 500 примірників, редактором був Д.Ковальчук.

   В цей час в селі діє 2 дошкільних заходи, будуються нові двоповерхові будинки, приміщення клубу, їдальні від ЛМС. Покращується добробут жителів села. В селі з’являються перші телевізори.

   1 квітня 1970 р. на базі ЛМС створено ПМК – 155, що займається будівництвом осушувальних систем у Володарськ-Волинському, Баранівському, Ємільчинському, Коростенському районах, а також проводять культурно-технічні роботи на землях, що не потребують осушення, будівництво пасовищ, магазинів, житлових будинків, майстерень, дитсадків та ін.. В 1971 р. побудовано перші 50 га. дренажу. З розширенням меліоративних робіт, значно збільшується кількість працівників ПМК – 155, сюди починають з’їжджатися люди з різних куточків нашого району і області.

   В середині 70-х років територія степанівської сільської ради займає 4150 га. сільськогосподарських угідь 3130 га., з них ріллі – 1743 га., сіножаті – 972 га., пасовищ – 389 га., лісу – 444 га. Колгосп “Зоря” спеціалізується по вирощуванню жита, льону-довгунця, картоплі, тваринництво-м’ясо-молочного напрямку.

   Тракторний парк колгоспу нараховує: 36 тракторів, 20 автомашин, 3 легкові автомобілі; комбайнів: 9 зернових, 5 силосних, 8 картоплезбиральних, 8 льонозбиральних. Механізованим способом вирощують: зернових – 95%, картоплі – 85%, льону – 60%. Догляд худоби механізовано на 55%.

   В 1975 році в колгоспі “Зоря” зібрано 10082 т. зернових, 843 т. льоноволокна, м’яса одержано 1299 т., молока – 7528 т.

   В другій половині 70-х років відбувається об’єднання колгоспів “Іскра” с. Мокляки і “Зоря” с. Степанівка. Після об’єднання колгоспів всіх земель – 7000 га., сільськогосподарських угідь – 5300 га., ВРХ – 3500 голів, корів – 1000 голів, свиней – 3000 голів, курей – 15000, овець – 1200 голів.